Сучасне кіно все частіше підлаштовується не під естетику чи драматургію, а під звички глядача зі смартфоном у руках. Про це відверто говорять самі творці Голлівуду. Нещодавно Метт Деймон і Бен Аффлек у подкасті Joe Rogan Experience пояснили, як стримінгові платформи – насамперед Netflix, які поступово змінюють самі правила створення фільмів.
Йдеться не лише про бізнес-моделі чи алгоритми рекомендацій. Зміни торкнулися сценаріїв, структури оповіді та навіть візуальної мови кіно. І ключова причина – зниження концентрації уваги глядачів. Про це пише Variety.
Глядач зі смартфоном як нова норма
За словами Метта Деймона, стримінги виходять із простого припущення: більшість людей дивляться фільми вдома, паралельно гортаючи соцмережі або відповідаючи на повідомлення. Це означає зовсім інший рівень залученості, ніж у кінозалі.
Саме тому, за його словами, сценаристів дедалі частіше змушують кілька разів проговорювати ключові сюжетні моменти у діалогах, повторювати важливу інформацію та уникати складних або тихих сцен, у яких глядач може втратити контекст. У результаті історія перестає розвиватися природно й починає постійно пояснювати саму себе, ніби не довіряючи здатності аудиторії уважно стежити за подіями.
Кінець класичної драматургії
Традиційна структура голлівудського фільму десятиліттями виглядала приблизно однаково: три акти, кілька великих екшен-сцен і кульмінація наприкінці. Найдорожчий та наймасштабніший епізод зазвичай приберігали для фіналу.
Сьогодні цю модель дедалі частіше ігнорують: за словами Метта Деймона, продюсери наполягають, щоб найефектніші сцени з’являлися вже на старті фільму – без довгої експозиції та з мінімальним часом на розкриття персонажів. Логіка проста: якщо стрічка не захопить глядача в перші хвилини, він легко перемкнеться на TikTok, YouTube або інший контент, адже конкуренція точиться вже не між фільмами, а за увагу загалом.
Візуальна мова в епоху маленьких екранів
Ще один важливий аспект – поступова втрата мотивації працювати над візуально досконалою картинкою. Коли режисер усвідомлює, що фільм дивитимуться переважно на смартфоні, у фоновому режимі й без уваги до деталей кадру, цінність складної операторської роботи знижується, а великі плани, багатошарові композиції та тонка гра світла часто залишаються непоміченими.
У результаті кіно все більше адаптується під маленький екран і фоновий перегляд, а не під великий зал і повне занурення.
Свобода чи стандартизація контенту
Водночас стримінгові платформи дали авторам те, чого раніше бракувало, фінансову свободу і доступ до глобальної аудиторії. Netflix, Apple TV+ та інші сервіси регулярно фінансують проєкти, які студії раніше вважали надто ризикованими.
Водночас ця свобода має й зворотний бік: алгоритми стримінгів поступово формують неофіційний рецепт успішного контенту – швидкий і гучний початок, постійні сюжетні нагадування, мінімум пауз і зрозумілі емоційні тригери. У результаті фільми дедалі частіше сприймаються не як самостійне мистецтво, а як фоновий продукт для перегляду під час їжі або паралельного скролінгу стрічки.
Приклад, який ламає правила
Бен Аффлек у цій розмові підкреслює, що стримінгові формули не є єдиним шляхом до успіху, наводячи як приклад серіал Юнацтво, який здобув популярність без типових прийомів на кшталт постійних пояснень сюжету чи екшену на старті. Навпаки, проєкт робить ставку на паузи, мовчазні сцени, статичні кадри та важку емоційну атмосферу, доводячи, що глядач здатен сприймати складні історії, якщо автори йому довіряють.
Метт Деймон вважає подібні проєкти радше винятком, ніж новим стандартом, адже алгоритми стримінгових платформ і далі орієнтуються на масову поведінку, а не на поодинокі творчі успіхи. Водночас приклади на кшталт Юнацтво показують, що проблема полягає не в глядачеві, а в очікуваннях індустрії: коли фільм або серіал не ставиться до аудиторії як до неуважної, вона часто відповідає значно глибшим залученням.
Кіно між мистецтвом і «фоновим контентом»
Сьогодні кіноіндустрія опинилася між двома підходами – кіно як мистецтвом, що потребує повної уваги, та кіно як контентом для безперервного споживання. Стримінгові платформи не знищили авторське кіно, але суттєво змінили правила гри, і ключове питання тепер полягає не лише в технологіях, а в довірі: чи готові творці знову виходити з того, що глядач здатен уважно дивитися, слухати й осмислювати побачене без постійних підказок.
